У перший день повномасштабної війни Василь Паламарюк вирішив не читати новин вранці й швидко зібрався на роботу. По дорозі він, як завжди, забіг в магазин. Там вже обговорювали вторгнення. Він не повірив. Аби переконатися, телефонував брату в Івано-Франківськ, де на той момент були удари.

Плани Василя на день змінились. Замість того, аби поїхати на роботу, він розвернувся в напрямку Чернівців, до військової частини. Відтак 24 лютого стало його першим робочим днем у складі одного з батальйонів.

Василь — етнічний румун з Чернівецької області. За майже два роки брав участь у бойових діях на території чотирьох регіонів. До цього він вже мав військовий досвід та був на Революції Гідності. Суспільне Чернівці розповідає його історію.

Революція Гідності

Коли розпочалась Помаранчева революція, Василь Паламарюк працював у міліції. Згадує, як почувався "білою вороною", коли ходив з помаранчевою стрічкою. Вже під час Революції Гідності їздив на Майдан Незалежності, що в майбутньому й надихнуло його захищати Україну.

"Я бачив людей, які хочуть змін. Я це розумів так: країна хоче в Євросоюз, країна рухається до Європи, а їй не дають можливості це зробити. Розумів, що не можна все просто так залишити", — згадує чоловік.

Свого часу він займався пасажирськими перевезеннями. Зокрема, їздив як по Росії й Білорусі, так і по європейських країнах. Каже, обʼїздив фактично всі країни Євросоюзу.

"Я об'їздив пів Росії, я об'їздив Білорусь. І через це мав можливість робити певні висновки: хабарництво, оці зупинки безпідставні, постійні вимагання. Я розумів, що наш шлях не туди, а до цивілізованих країн". Готувався до війни десять років

Після Майдану Василь повернувся до Чернівців й хотів принести користь державі та новому руху, який побачив під час революції. Тому перше, що зробив — звернувся до військкомату.

"Сказав, що маю досвід служби в органах внутрішніх справ, вмію поводитись зі зброєю. Чим я можу бути корисним? Ось, я прийшов. Звичайно, реакція тодішня була цікава. Люди на мене подивилися і сказали:

— Добре. Дякуємо, що ти прийшов, наберемо.

— А можна я хоч свій номер вам залишу? — запитав.

— А, так, звичайно, давайте.

Взяли пачку від цигарок і на ній записали мій номер, сказали: "Щасливо вам".

Зрештою, Василю все ж зателефонували приблизно через місяць. До того він займався своїми справами й чекав. У нього були робота, сімʼя, двоє дітей: трирічна і кількамісячна. Про свої плани щодо війська Василь не розповідав дружині.

"Хоча вона знала мене як людину, в якої тривожний рюкзак кілька років був готовий. Я знав, що буде війна. Що нас просто так не відпустять від цього рабства", — каже Василь.

Вже зараз чоловік пригадує, що коли почалась війна, попри те, що він стільки часу готувався, все ж не був готовим. "Як наші комунальні служби завжди не готові до зими, так і я себе відчув", — каже чоловік.

Після того, як Василю зателефонували з військкомату, він взяв свій рюкзак, аби цього не бачила родина, і поїхав нібито на роботу. Сам попросив товариша замінити його, сів на автобус та поїхав у військкомат. Тоді він прочекав до вечора, однак нікуди так і не поїхав. Не було то транспорту, то палива. Так відбувалось декілька разів. Зрештою, чоловік сам запропонував їм свої послуги, бо мав мікроавтобус і займався перевезеннями.

Василю запропонували посаду офіцера групи відправки формування команд. Він мав збирати дані та організовувати перевезення людей до ТЦК або в інші міста на підготовку. Згодом потрапив у першу хвилю мобілізації.

"З 2014-року я у першій хвилі, але не був учасником бойових дій до цієї повномасштабної війни. Після 2014-го щороку їздив на збори офіцерів, був у оперативному резерві 80-тки. Тобто я готувався, як міг. У межах можливостей та часу, які в мене були", — розповідає чоловік.

"Жодне навчання не замінить досвіду на війні"

Вранці 24 лютого 2022 року о восьмій ранку Василь поїхав на роботу і як зазвичай зайшов у магазин. Там вже жваво обговорювали повномасштабну війну.

"Я не дивлюся телевізор вже років десь десять, і на новини з телефона не завжди є час, тому не знав про початок вторгнення. Вже в магазині продавець сказав: "По Франківську вдарили ракети, почалась війна". Я не повірив, це здалося дивним. Коли переконався, кілька секунд не міг прийти до тями", — пригадує Василь.

Коли він вийшов з магазина, поїхав не на роботу, а в розташування 80-ї бригади. Там було багато резервістів, людей з хорошим бойовим досвідом, АТО.

"Останні роки я займався більше паперами, був "паперовий воїн", тому мені порадили звернутися в найближчу частину. Так, з обіду 24 лютого я почав роботу в батальйоні".

Наприкінці літа батальйон виїхав у зону бойових дій. Василь брав участь в операції із зачистки Харківщини: за штурмовими бригадами військові закріплювались на займаних позиціях. Так дійшли до кордону з РФ. Потім два місяці служив на кордоні, після чого Василя перевели на Ізюмський напрямок. Далі — на Донеччину і Луганщину. Василь згадує, що зимою перебував на найважчому напрямку — в районі населеного пункту Кремінна. Весною ніс службу на Чернігівщині, потім — знову на Лимано-Купʼянському напрямку.

"Я розумію, що 5-10 років навчання не можуть замінити досвіду на війні, який там здобуваєш за короткий строк. І після закінчення війни хлопці, які пройшли бойовий шлях, будуть корисні для навчання НАТО і військ союзників", — вважає Василь.

"Не сприймаю закидів: "чемодан, вокзал, Бухарест"

Батько Василя — етнічний румун зі Сторожинецького району, мама — українка з Івано-Франківщини. У побуті Василь може спілкуватись румунською мовою, попри це досконало знає українську. Він долучився до Збройних сил України, аби захистити землю, де народився та де проживали його предки.

"Коли я бачу закиди на кшталт: "чемодан, вокзал, Бухарест", то не сприймаю їх. Мені немає куди їхати, бо мої діди та прадіди завжди проживали тут. Ми не приїхали звідкись, це наша земля, так само як і інших. Якщо в межах родинного дерева, не виїжджаючи з цієї хати, в роду були й австро-угорці, і румуни, і українці, то куди ми маємо йти?", — питає Василь.

Водночас акцентує на проблемі інтеграції представників нацспільнот у процеси, які відбуваються в Україні. Каже, у прикордонних селах може бути притуплене відчуття патріотизму, бо людина все життя живе у певному мікросвіті: спілкується румунською в побуті, у школі чи на роботі, живе в межах одного населеного пункту.

Чоловіку шкода, що свого часу його батько не мав можливостей вчити мову.

"Він етнічний румун, який на той час навчався у молдовській школі. І та мова потім йому ніколи не знадобилася, він став неграмотним, бо іншої, крім молдовської, не знав. Користуватися в житті нею не міг. Був водієм і коли треба було написати прокол — не вдавалось це зробити. І держава за ці 30 років незалежності так і не придумала програми інтеграції цих людей. Не було жодних програм з вивчення української мови для тих, хто її не знає. Але потім від цих людей вимагають, що вони повинні знати. Але ж спершу треба щось зробити, а потім вимагати?"

Чоловік пригадує, як колись відчував своїм боргом вчити дітей з румуновомних сіл української мови, аби вони могли себе реалізувати в Україні. У 1999 році він вступив на спеціальність "українська мова та література для шкіл з румунською мовою навчання".

"Я хотів, щоб ці діти, які не знають української, або погано нею володіють, чи не мають звідки її вивчити, бо спілкуються в межах населених пунктів, мали можливість вивчити мову. На жаль чи на радість, я так і не набув великого педагогічного досвіду. Після практики я почав працювати у міліції, потім підприємцем. Зважаючи, що я людина досить сувора, обрав такий шлях: органи, армія", — розповідає Василь.

Зараз чоловік спостерігає тенденцію, що діти з румуномовних громад знають українську мову краще, ніж два десятки років тому. Він вважає, причина в тому, що вони почали вивчати більше літературної мови, де немає суржика і плутанини.

"Військові прийдуть — порядок наведуть? А що ви зараз робите тут?"

Поки Василь у недовгій відпустці, він болісно сприймає те, як люди в тилу реагують на війну. Коли згадує про випадок, який вважає неприйнятним, у нього починає тремтіти голос, а на очі набігають сльози.

"Нещодавно я бачив автомобіль, з якого висунулась дівчина з двома пляшками пива й криками на все горло. Від такого хочеться плакати. Має ж бути якесь виховання у цей важкий час. Батьки ж мають пояснювати, як поводитись? Я не думаю, що у нас всі діти без батьків".

Перекладати відповідальність на військових за все, що відбувається в країні, чоловік вважає неправильним. Тому проти тез про те, що "хлопці з фронту повернуться і зроблять порядок". На його думку, ці міркування ображають військових.

"Вони віддають своє життя, здоровʼя, час. Залишають вдома своїх дітей, дорожать найціннішим, що у них є, а від них вимагають ще більшого. Але що тоді ви робите тут? Підійдіть до посадовця і запитайте: що ви робите і чому саме так? Чому хтось має повернутись і робити порядок замість когось?" — розмірковує Паламарюк.

Василь каже, справедливо розділити відповідальність, аби люди в тилу якісно виконували свою роботу, поки військові тримають оборону.

"Я не проти того, щоб ставилася бруківка. Є така тенденція: "Нам не треба бруківок, нам треба дрони". Нам треба і бруківок, і дронів. Бо ці люди, які залишились тут, вони працюють на благо наших сімей, які залишились вдома. Я так само не хочу, щоб мої діти спотикались об каміння і падали, чи щоб моїх батьків не могли довезти до лікарні через розбиті дороги".

Я пішов на війну, щоб захищати добробут і свої домівки тут. Я не хочу, щоб

Джерело