Боєць інженерно-саперного взводу, 24-річний Владислав Єщенко готується до лікування в Іспанії. Важкі опіки обличчя він отримав під Бахмутом на Донеччині під час розмінування — повністю втратив зір, частково чує лише на одне вухо, зовсім не відчуває запахів.

Владислав родом з , його родина в 2014 через війну переїхала до Слов’янська: аби хлопець міг завершити навчання в українській школі.

"Вибір ми зробили одразу — отримувати двоголового орла на атестаті не хотілося. Горлівку добре пам'ятаю: велике місто, я там жив у різних районах. Школу я вже завершував не у своєму місті, а у Слов’янську", — каже Владислав.

Втратив зір, але мріє побачити перемогу. Мінер ЗСУ з Донеччини готується до експериментального лікування в Іспанії

З початком повномасштабного вторгнення Владислав сам пішов до військкомату. Звідти потрапив до інженерно-саперного взводу, бо вже мав досвід розмінування.

"Дуже сильно відрізняється розмінування при гуманітарній організації та під час бойових дій. Гріє думка, що кожна знайдена нами небезпечна річ, загроза — це чиєсь врятоване життя. Багато загроз, які ми прибрали, прилітали по цивільних. Переважно, це були касетні боєприпаси, що засіювали місто, прилеглі території, поля, де була посівна. Як тільки надходила інформація, що десь є загроза, ми одразу реагували. Працювали 24/7", — мінер ЗСУ.

Його частина тримала оборону на Донеччині. Там вони розміновували територію від різного виду мін.

9 серпня, під час виконання бойового завдання, Владислав підірвався на міні та отримав важкі опіки обличчя. Вогонь випалив його очі та слизову оболонку. Перший час боєць не міг самостійно дихати, а зараз не відчуває запахів. Лікарям вдалося зберегти йому слух на одному вусі за допомогою слухового апарату. Перші операції зробили у Дніпрі, потім гелікоптером доправили у Київ.

"Різко настала темрява, дзвін у вухах, я відчув контузію. Від місця підриву я ще йшов сам. Це, напевно, через больовий шок. Протягом 10 хвилин відчув холод, втратив багато крові й втратив свідомість. Прокинувся я через 10 днів. Картинка, яку я запам'ятав: уявляв, що ніби бачу себе зі сторони — я в приміщенні, сиджу в кріслі, в мене прив’язані руки й багато апаратів навколо. Попереду мене стоїть дзеркало або скло, нікого не бачу, і бачу своє відображення. Перше бажання — подзвонити рідним. Пам'ятаю, як однією прив’язаною рукою натискаю на телефон. А потім свідомість почала повертатися, і я розумів, що в мене там не могло бути телефону, когось набрати я тим більше не міг. Це, напевно, підсвідомість видавала картинки", — згадує Владислав.

Наразі Владислав збирає документи, щоб поїхати на лікування до Іспанії. Там на нього чекають лікарі з експериментальним методом часткового відновлення зору. Гроші на таке лікування пораненому бійцю збирали всією країною.

"Будуть окуляри — там влаштована камера, яка підключена до датчика, а він — до кори головного мозку. З цього датчика імпульсами буде стимулюватися частина мозку, що відповідає за зір. Звісно, людського зору не буде, це буде інша картинка, яка дозволяє орієнтуватися в просторі. Пів року я буду ходити з цим датчиком і вони пишуть все, що потрібно, щоб його удосконалити, но через пів року вони мені його знімуть. В них немає дозволу на встановлення цього датчика повноцінно. Поки немає готового продукту. Навіть якби в мене була необмежена сума, купити його не зможу, поки не завершать дослід", — додає хлопець.

Нині завжди поруч із Владиславом його батько та майбутня дружина. Після отриманих травм дівчина побачила нареченого вперше у київському шпиталі.

"Я перша, хто його взяв за руку в реанімації. Лікар каже: "Говоріть голосніше". А я не можу — у мене ком в горлі", — розповідає наречена Владислава Валерія.

Владислав розуміє, що ці вади в нього назавжди, та попри важкі поранення, він швидко вчиться знову бути самостійним та будує плани на майбутнє.

"У мене ніколи не відновиться праве вухо, слизова, очі. Я вдосконалюю свою фізичну форму. Лікарі пояснювали, що навчатимуся по-новому ходити: раніше я рівновагу тримав в просторі завдяки очам, а тепер — завдяки м'язам і вестибулярному апарату. Усі дивувалися, що я швидко встав і пішов. Усе інше ніби в нормі. В найближчі плани це зробити все можливе, щоб я і такі як я своїми очима перемогу побачили. Після нашої перемоги, це ще не остаточно, але будемо повертатися до Слов'янська, бо це місто стало рідним", — каже мінер.

А поки перебуває в Україні, Влад намагається підтримувати інших солдат з подібними пораненнями, аби ті не втрачали віру в себе.

Поряд із ліжком Владислав тримає прапор з підписами побратимів, який йому передали з Донеччини. Для нього ця річ, каже хлопець, — одна з найцінніших:

"Коли зі мною це сталося, вони зняли прапор, який висів над ліжком, розписалися на ньому, написали побажання і передали мені. Тепер цей прапор для мене — не просто спогади, а ціла реліквія".

Читайте також

"Розтяжка привела в дію міну". Як загинули чоловіки в районі Лимана на Донеччині

Після поранення продовжував командувати боєм. Історія миколаївського бійця, який воює під Бахмутом

"Це — війна артилерії, але вирішальне слово за людьми". Комбриг — про бої на межі Харківщини і Луганщини

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram

Джерело